ŹmiŁa / Зьміцер Лапцёнак

кілька тижнів тому я підійшла до поштового ящика і вигрібла звідти рахунки за життя і прочій спам. серед усього звичного я залишила якісь пухкі красіві конверти і понесла їх додому разом з рахунками, щоб роздивитись.
оказалось, що на мою адресу нєкій іздатєльскій дом "Рідерс" (м. Київ) на чіста русскам язикє обращаєтса к господіну Коцюбо. В першому конверті на фірмовому якісному папері було воззваніє з купоном і міні-конвертом. Воззваніє гласіло що благословєнний іздатільскій дом прєподносіт господіну Коцюбо (який буцімто має жить у мене в квартирі) шанс купіть якісь там романи в многіх томах, із которих скоро виходіт второй і трєтій томи і заполнівши купон, отримати унікальний і єдінствєнний шанс виграшу 500 тис. грн.!
Друге пісьмєцо було більш спонукативним. Скрізь були воскліцатєльниє знакі і угрози - шо єслі господін Коцюбо не поспішить - піздєц, гангрена і чиряк на сраці то він лішитса шанса виграти 500 тищщь. Лист ізобілував воскліцаніями. В третьому листі були якіто клятви, підписані фін. директором іздатільсково дома і гол. бухгалтером (копії) і зловєщі прочі воззванія, шо єслі вдруг господін Коцюбо не отримав першого чи другого листа, шоби він срочьно зателефонував ілі біг куда глядят глаза нєудачнік всьо пропало і невідать Коцюбо 500 тищщь вобше. Кожне речення закінчувалось знаком оклику, а останнє - цілими трьома. Четвертий і п"ятий лист містили ужо прямо якісь погрози на кольоровому фінському папері, шо мол, как ти, Коцюбо, жалкій коцюбішко, - до сіх пор не поспєшил? Будь ти проклят. Но. Ми тєбя хотім спасті. Бігом опомнісь сцуко.
Я сначала хотіла викинуть спам. Но жалость до бідного долбойоба Коцюбо, який дав аццкому іздатільському дому мою адресу для письмового нагнєтанія і погроз остаться на все життя без романов і в злиднях, взяли гору. Крім того я дуже мілосєрдна. Мені ввижалось, як нещасний блізорукій Коцюбо щодня двічі зазирає з надією в пустошь поштової скриньки, чекаючи на вєсточку от іздатільсково дома, і не знаходить її, огорчонно влачітса в свою загажену лоєм гостінку і іспустя глубокій вздох, сідає на продавлєнний діван, заварює чай-вторяк, размишляє про світлий шанс розбагатіть, читаючи нікому не нужні романи іздатільсково дома, - поетому я твьордо рішила звонить в говноіздатєльській дом і сообщіть їм о їх страшном заблуждєнії. Я півгодини висіла на телефоні, пока мені автоматичним голосом "гаряча лінія" іздатільсково дома внушала, шо мой звонок очінь важен для них, но нада побить на лінії іщьо. Бляха, думаю, а вдруг там хвилина восімсят гривень? Нічого, для Коцюбо не шкода. Ми уже майже родичі з ним, ось виграє він 500 тищщь і прийде розділити гроші за турботу. Я спробувала вдруге. Уже думаю, скажу цим благороднєйшим господам, які російськомовно взивають до Коцюбо, шо мол, я Коцюбо, але оставте мене, мілиє господа, на обочінє жизні, право же, дайте помєрєть в ніщєтє, пошли ви зі своїми 500 тищами, обо мнє не бєспокойтесь, аз єсмь чєрвь нєдостойний фінской бумагі вашої, якої вам для мене не шкода, за шо спасібо вам, достойнєйшиє мілостівиє государі, включая кур"єра, фіндира і голбуха.
Короче мій дзвінок бил "столь важен", що його так ніхто і не прийняв. Я плюнула і кинула все разом - конверти, купони, бланки, конвертики, папір з підписами і водяними знаками в кошик для сміття. В очах моїх палав вогонь задоволення і не повірите, якби я була паном Коцюбо, я би отримала ще більше задоволення від того, що похерила казлів, які сміють в такій формі тиснути на громадян. Содоміти чортові. Горіть ви в пеклі разом зі своїми нікому не нужними романами, і 500 тищами, які все одно отримає бухгалтерщин зять, а не нещасний просторіка-книголюб Коцюбо. Провалітєсь в тартарари, бумагомаратєлі. Тьху.

У літаратурна-мастацкім салоне "Сустрэчы на Замкавай" пры Гомельскай цэнтральнай бібліятэцы імя А.І.Герцэна адбыўся юбілейны вечар Рыгора Мікалаевіча Андрэяўца, які атрымаў шырокі рэзананс у выканаўчай улады, прадстаўнікоў творчай інтэлігенцыі, у літаратурных колах.

Сепаратизм в пломбированном вагоне
10 ИЮЛЯ, 13:29 // Борис Туманов

"Право же, не стоило нашему бывшему президенту публично высказывать сомнения в прочности украинского государства. Мол, это всего-навсего геополитическое недоразумение, готовое развалиться на части при мало-мальски ощутимом толчке.

К бесцеремонности России во внешней политике как знаковому атрибуту процесса «вставания с колен» все уже давно привыкли.

Просто Владимир Путин походя швырнул камень в украинскую государственность, даже не задумываясь о том, что сам живет в стеклянном доме, который настолько хрупок, что дважды разваливался в течение одного века. При этом камнями в этот самый дом никто особо не швырялся. Если, разумеется, не вспоминать о заговоре жидомасонов, Ленине в пломбированном вагоне и о происках ЦРУ.

Беда в том, что наш сегодняшний дом все так же уязвим, как и во времена распада российской, а затем и советской империй. И, прежде всего, потому, что он по-прежнему являет собой достаточно неестественное этнополитическое образование, порожденное «территориальным обжорством» российских монархов, о бессмысленности которого (по принципу «что плохо лежит») говорил в своих мемуарах еще Сергей Юльевич Витте.
( Read more... )